Проповідь Блаженнішого Любомира під час похорону Преосвященного Владики Софрона (Дмитерка)

Минуло сорок років відтоді, як покійний Владика Софрон (Дмитерко) одержав єпископську хіротонію. Однак упродовж останніх років ми його не бачили у публічному житті. І хоч в народі кажуть: "Пропав з очей - пропав і з серця" - та ви його не забули. Дякую усім нашим єпископам, усім єпископам Римо-Католицької Церкви, які прибули, щоб провести в останню дорогу нашого співбрата. Сердечно дякую усім вам, старшим і молодшим, які прийшли попрощатися з покійним.

Годиться, щоб я щось трохи сказав про Владику Софрона, але мені це досить важко зробити. Бо вперше зустрівся з ним аж у 1996 році і не мав нагоди добре його пізнати. Ви, що відчували його батьківську руку в часи переслідування, що були під його проводом і почали відбудовувати свого часу нашу Церкву, знаєте його краще. Тому не варто мені вам про нього розказувати.

Однак я хотів би щось вам сказати від його імені. У Церкві є такий старий звичай, що священнослужителів кладуть у домовині обличчям до народу. Якщо б тут з’явився Ісус Христос і повторив чудо, яке сталося в Наїні (розповідь про це ми чули під час читання Святого Євангелія минулої неділі), і покійний встав, то був би відразу готовий, щоб вам щось сказати. Від його імені скажу його останню проповідь до вас. Я питав колись людей, які добре знали покійного і часто були біля нього, про що він найчастіше говорив, не так під час проповідей, як у колі близьких осіб. Мені сказали, що він часто у приватних розмовах згадував своїх батьків, особливо те, як вони сприяли його покликанню, - розповідав, як вони раділи, коли він заявив, що хоче бути монахом. Я думаю, якщо б Владика сьогодні заговорив, він би сказав це до вас. Він би поручив вам, присутні батьки і матері, звертати особливу увагу на покликання своїх дітей.

Завершується Рік християнського покликання, у якому ми в особливий спосіб замислюємося над тим, яке покликання нам дав Господь. А наш Синод ухвалив, що наступного року ми продовжимо цю тему, поставивши особливий наголос на покликанні до священства. Думаю, що через рік ми знову продовжимо її, але вже з наголосом на покликанні до монашого життя.

Чому я про це говорю? Батьки покійного Владики віддали його на служіння Богові. Вони розуміли, що ця дитина не є їхньою власністю, а Божим даром для них. За це їхній син був їм дуже-дуже вдячний. На жаль, у нашому житті часто буває інакше, що батьки стають найбільшого перешкодою до покликання у священство чи монашество своєї дитини. Це буває з різних причин, іноді – через надмірну безглузду любов.  

Владика Софрон сказав би до вас: "Поставтеся з пошаною до покликання своїх дітей, якщо побачите, що вони хочуть служити Богові й народові як священики чи як монахи або монахині". Звертається він до вас (моїми устами), навіть суто з людської точки зору: "Підтримайте своїх дітей, бо я – монах, священик і, врешті, владика – відходжу. Хтось повинен мене замінити". Думаю, він звернувся б і до молодих дівчат та хлопців: "Якщо маєте таке покликання, цінуйте його і надійтеся на підтримку своїх батьків. Дякуйте Богові за таке покликання".

Ми пам’ятаємо служіння покійного як священика і єпископа (може, хтось ще пам’ятає, як він був монахом) і знаємо, скільки добра він зробив для Бога та нашого народу, виконуючи своє покликання. Ми маємо реальний приклад, за який повинні дякувати Господу. Тому, дорогі у Христі, закликаю вас від імені Владики: тіштеся своїм покликанням, цінуйте і підтримуйте його.

Звертаюся не тільки до батьків, а й до всієї християнської громади: підтримуйте покликання, яке бачите у людей, що живуть поруч із вами. Таким чином виконаєте Божу волю і зробите добро для свого народу.

Тепер хочу сказати кілька слів до покійного. Ми всі дякуємо Тобі, дорогий співбрате, за Твоє служіння. Воно не було легким. Тобі довелося пройти шлях терпінь, але ти вірив, що Тебе веде цим шляхом той, хто тебе покликав. І коли сьогодні повертаємо Тебе в землю, з якої, як каже Святе Письмо, Ти був узятий, ми робимо це, з одного боку, з великим сумом і болем, бо втрачаємо дорогого співбрата, а з другого – ми поручаємо Тебе Богові, який сьогодні приймає Тебе у свої обійми як доброго сина і слугу. Дорогий брате, молися за нас.

Івано-Франківськ, 7 листопада 2008 року