[1941, грудня 30, Львів] - Лист митр. Шептицького до Православних Архиєреїв в Україні
До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности, бо навіть при найбільшій єдности й найбільш посилених змаганнях із нашого боку, обставини можуть так скластися, що їх не осягнемо. Тому треба нам, скільки це тільки можливе, усунути всякі роздори і змагати до більшої єдности. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми такі поділені. А безперечно, релігійна єдність була могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може помогти до здійснення такої релігійної єдности Вона видається тим більше можливою, що нас ділять і роз'єднують не якісь особисті справи, але справи, що перед дуже давніми віками розділили наших предків. Нас ділять суперечності між греками й латинянами, нас ділять традиції, перейняті від грецької та московської Церкви. І не бачу, щоб хто-небудь із нас, Архиєреїв різних українських віроісповідань, міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пишу це письмо, щоб витягнути руку до згоди й Ваші Преосвященства запросити до церковної єдности. А що здаю собі справу з того, ще не легко перевести таке важне діло, хочу із свого боку представити те, що вважаю конечною передвступною умовиною до такого поєднання.
Передовсім думаю, треба, щоб ми всі бажали помирення, треба, щоб такого помирення бажало й духовенство й вірний нарід у всіх наших єпархіях. Треба дальше про це поєднання молитися, себто, треба нам заряджувати такі богослуження, в яких брало б участь і духовенство і народ, а які мали б на меті просити в Бога потрібної благодати. Вкінці, треба, щоб ми з обох сторін були готові до потрібних до цього уступок. Коли Євангеліє обовязує нас відрікатися себе самих до того ступня, що маємо класти й душу, то тим більше мусимо уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє. Тому безумовно треба буде, щоб взаємно, щиро обговорюючи всі життєві й богословські справи, злучені з поєднанням Церков, шукали дороги до поєднання.
Бажаючи дати нагоду до такого об'єктивного й мирного обговорення, пишу цього одвертого листа та прошу всіх Високопреосвященних і Преосвященних Архиєреїв на українських землях висказати свою гадку в цій справі.
Андрей Шептицький в[ласною] р[укою] Галицький Митрополит, Львівський Архієпископ
Львів, 30 грудня н[ового] с[тилю] 1941.
[1942, травень, Львів] - Відповіді митр. Шептицького на питання православних українців про можливості об'єднання укр. Церкви (фрагмент)
...Поодинокі церкви, лишаючися у зв'язку зі всіми іншими церквами Заходу, можуть заховати дуже далеко йдучу автономію, яку можна назвати автокефалією, бо є цілко витою відсутністю тієї зависимости, яка підчиняє поодинокі єпархії патріярхату під власть патріярха. І в нашій гр. кат. Церкві митрополит установляє єпископів та ніяке дисциплінарне право латинської Церкви нас не обов'язує.
Хоч у свойому письмі до православної інтелігенції говорю передусім про порозуміння, яке не було би злукою в одну Церкву, - а таку злуку уважаю можливою тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до єдности, - то, говорячи принагідне про ту злуку, старався я справу так представити, аби ясно виходило, що не тільки ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських] віроісповідань виглядала би так, що радше треба б говорити про підчинення греко-католиків під власть київського патріярха. Очевидно, до такого приєднання ми ставляємо умову, щоби будучий київський патріярхат прийняв Вселенську Віру, себто православ'я перших Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів... (с. 419-420)
Літ.: Церква і Церковна єдність: документи і матеріали 1899-1944//Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. - Львів: Свічадо, 1995
